ВСТУП
Спеціалісти формуються у процесі навчання через здобуття необхідних знань, навичок та досвіду.
Останнім часом тема психоделіків поступово інтегрується в освітній процес в різних країнах світу. Це пов’язано з “психоделічним ренесансом” (відродження інтересу до дослідження та застосування психоделіків).
Включати аспект освіти в дискусію на тему психоделіків важливо, оскільки саме навчання допомагає глибше зрозуміти як їх дію, так і можливості застосування. Теорія та практика є фундаментом для успішного оволодіння будь-якою професією, і сфера психоделіків не є винятком.
Сьогодні я пропоную вам більш детально зупинитись на темі психоделіків в структурі навчального процесу та на те, як їх вивчення може стати частиною академічної освіти в нашій країні.
МІЙ ДОСВІД
Те, як виглядає включеність теми психоделіків в освітній процес, я хочу розглянути, спираючись на власний досвід навчання в одному з найкращих ВНЗ в Україні. Бо можна скільки завгодно говорити про те, як воно є “де юре”, але не завжди це буде відповідати дійсності. Так як я закінчувала психологічний факультет і тема психології (і суміжних галузей) мені найбільш близька та зрозуміла, я розглядатиму питання саме з цієї сторони.
Я закінчувала факультет психології КНУ ім. Тараса Шевченка. З перших лекцій по загальній психології я закохалась у цю науку. Тим не менш, викликом для мене було знайти конкретну нішу в цьому великому всесвіті.
Мене завжди цікавила тема психоактивних речовин. Я цікавилась психофармакологією, вивчаючи дію тих чи інших препаратів. Також мені було цікаво розглядати психоактивні речовини в рекреаційному контексті: хто, що, як, чому.
Коли прийшов час обирати тему для першої курсової роботи, я розуміла, що хочу зупинитись саме на цьому питанні. Але була одна “невеличка” проблема.
Речовини та їх вплив на психіку нам було запропоновано розглядати лише у двох контекстах: суто медична психофарма, як антидепресанти чи антипсихотики, або психоактивні речовини в контексті адикцій, де основний фокус робився на негативних наслідках вживання.
Я розуміла, що мені цікава тема психоактивних речовин. Але не розуміла, що в ній є ще щось окрім роботи з залежностями. Також тоді я не розуміла негативної конотації слова “наркотики”, яке зараз закликаю замінювати на нейтральний термін “психоактивні речовини”.
Мені була цікава тема змінених станів свідомості. Але ніхто мені не дав інформації про позитивні моменти цього явища. Лише залежність та її наслідки з домішками фраз по типу “люди пробують це і божеволіють”.
Ще один важливий момент, на який я хочу звернути увагу, це стигматизація. Для мене найвідчутнішим її проявом став страх та сором зізнатись собі, одногрупникам та викладачам, що мене цікавлять змінені стани свідомості. Я боялась, бо знала, що почавши задавати питання на цю тему, я з найбільшою вірогідністю отримаю косі погляди та репутацію “наркоманки”, а не відповіді на свої запитання.
***
В якийсь момент мені в руки потрапила книга Альберта Хоффмана, хіміка, що відкрив ЛСД, під назвою “ЛСД – моя важка дитина”. Мій світогляд розширився.
Виявляється, що можна бути людиною з гарною репутацією, людиною, яку поважають у науковій спільноті, і при цьому людиною, що говорить про “наркотики” без стереотипно негативного контексту. Вивчаючи це питання все більше, я зрозуміла, що хочу зупинитися на темі психоделіків.
Проходить декілька років, я закінчую бакалаврат та вступаю на магістратуру. “Через два роки я стану справжнім клінічним психологом”.
На той момент я вже маю досвід роботи в психіатричній лікарні, я розумію, як це працює зсередини. Як мені всидіти на двох стільцях, де перший це глибоко стигматизована спільнота українських спеціалістів з області психології та психіатрії, а другий – вивчення і позитивне застосування змінених станів свідомості? На той момент відповіді я не знала, але розуміла: я маю її знайти, я не хочу стати частиною “поважних представників академічної спільноти”, які повністю ігнорують величезний потенціал змінених станів свідомості, зокрема продукованих вживанням психоделіків. А разом із тим ще багато інших відкриттів, обираючи залишитись рівно там само, де їх поставили після захисту дисертації 20 років тому.
Мені повезло. Один з викладачів, якому я, будучи сміливішою, розказала про мою цікавість до теми, розказав мені про Українську асоціацію психоделічних досліджень (UPRA). Там я вперше побачила на практиці те, про що читала в книжках та чула, що таке існує в західних більш передових в науковому плані країнах.
Проходить ще якийсь час, починається війна, я в цей момент знаходжусь у Швейцарії. Приймаю рішення залишитись. Навчання в українському вузі переходить у онлайн формат. Скориставшись можливістю, я починаю відвідувати семінари в Цюріхському університеті.
В швейцарському ВУЗі семінари проходять в наступному форматі: є перелік тем, вони розглядаються через призму наукових досліджень. Тобто, студентам надають текст наукової статті, дослідження. На занятті це дослідження аналізують: розглядається теорія, методи, які були використані при зборі та обробці даних, результати. На кожне таке дослідження є група студентів, що робить презентацію, всі решта пишуть есе на цю тему. Спочатку група презентує дослідження, потім відбувається обговорення.
Поміж інших предметів, я відвідувала семінар під назвою “Cutting edge research in cognitive psychology”. На ньому я обрала бути частиною групи, що робитиме презентацію дослідження з використанням психоделіків. Я не пам’ятаю, яку саме статтю ми розглядали, але точно пам’ятаю, що це не було про “страшні незворотні зміни в структурі мозку після вживання ЛСД”. Це було щось про neural connectivity, точно без негативного підтексту. Просто про особливості функціонування мозку людини під час вживання психоделіків та потенціальне їх застосування в психології та медицині.
Презентація пройшла чудово, дискусія була дуже цікава. Так воно має бути і у нас, і мова не лише про психоделіки. Будь-які теми мають підніматись, об’єктивно розглядатись і обговорюватись.
***
Протягом останніх двох семестрів студенти-магістри факультету психології КНУ ім. Тараса Шевченко мали можливість відвідувати предмет під назвою “Психологія змінених станів свідомості”. Цей курс є результатом особистої ініціативи одного з викладачів, яку він успішно втілив у життя. Варто зазначити, що в рамках курсу досліджуються не лише «штучні» змінені стани свідомості (зумовлені, наприклад, вживанням психоактивних речовин), але й «природні» стани, такі як сон чи закоханість. В тому числі в рамках предмету піднімається тема використання змінених станів свідомості “для себе”.
Мета курсу максимально просвітницька. Зокрема, дати диференціацію психоактивних речовин. Показати, що ці речовини не обмежуються стереотипами по типу “з’їв і помер”. Пояснити студентам можливі ризики та переваги, а також важливі нюанси, такі як питання безпеки в дослідженнях та практичній діяльності, і те, як ці речовини можна використовувати. Основна ідея полягає в тому, що змінені стани свідомості – не завжди негативне явище. Їх в тому числі можна використовувати для відновлення (наприклад, відновлення нормального функціонування психіки при ПТСР).
Фідбеки у студентів щодо цього курсу здебільшого позитивні. Тема є новаторською для українських університетів, тому не дивно, що такий предмет викликає цікавість та інтерес, оскільки торкається як науково значущих, так і суспільно важливих аспектів питання психоактивних речовин та змінених станів свідомості. На жаль, цей курс розрахований лише на магістрів, подібних предметів в програмі бакалаврату поки немає.
Але варто пам’ятати, що будь-які великі зміни завжди починаються з перших обережних кроків. Той факт, що такий курс уже впроваджено в одному з провідних університетів України, вселяє оптимізм.
ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО
Наука не стоїть на місці. Як на мене, одна з найкращих рис, які можуть бути у спеціалістів, у науковців – цікавість до нового та прагнення поглибити вже наявні знання. Присутність табуйованих тем в навчальному просторі це проблема.
Набагато легше плавно вести дискусію, коли немає відчуття “забороненого плоду”, немає упереджень. Тоді набагато простіше розібратись. І навіть можливо дійти до висновку, що щось є “поганим”. Але це буде більш-менш об’єктивне спостереження реальності, а не “наказ зверху про те, як треба думати”.
Якщо ж щось (в нашому випадку психоделіки) надто демонізується, розглядається лише зі сторони “це абсолютно погано”, то виникає закономірне відчуття, ніби щось тут не так. Особливо коли це не річ по типу “краще не лізти ножем до розетки”.
***
Молоток це погано?
Дивлячись, з якої сторони подивитись.
Якщо вдарити ним собі по пальцю, то, мабуть, так. Молоток навряд чи викликатиме захоплення.
Але якщо його використати за призначенням? Наприклад, забити ним цвяхи та повісити поличку для улюблених книжок.
На жаль, зараз ми спостерігаємо, як через декілька негативних випадків, коли хтось вдарив себе молотком, цей інструмент опинився під забороною. Його вважають настільки небезпечним, що навіть у нейтральних розмовах не згадують. І люди продовжують забивати цвяхи антидепресантами шуруповертом (який просто прекрасно вкручує шурупи), але не найдієвіший для того, щоб забити цвях.
***
Психоделіки справді не іграшка. І не магічна пігулка.
Але це дієвий інструмент, який можна застосувати у випадках, коли класичні методи не працюють (наприклад, при боротьбі з резистентною до лікування депресією).
Це ніяк не знецінює ні класичну психотерапію, ані психофармакологію, якою ми її знаємо зараз.
Але свідома відмова навіть від спроб навчитись використовувати новий (чи не такий вже й новий) метод свідчить про закритість до змін, що точно не є найкращою рисою для тих, хто прагне розвитку та успіху.
ДОСВІД ІНШИХ КРАЇН
З самого початку хочу зауважити, що не маю на меті протиставляти: мовляв, “на заході все правильно, а у нас – ні”. Але немає нічого поганого в тому, щоб звернутись до досвіду інших, подивитись на їх успішні кейси та перейняти щось корисне.
В США, Канаді, Великобританії, Нідерландах та в багатьох інших країнах пропонують курси, де основною темою є психоделіки. Розгляд відповідних досліджень включений у навчальну програму психологів, медиків та майбутніх спеціалістів інших професій, що тісно взаємодіють з питанням людської психіки. Ведуться дискусії про роль науково обґрунтованої “антинаркотичної” освіти в школах.
Також проводяться наукові конференції на тему психоделіків у різних контекстах. Що цікаво, такі конференції проводяться не лише великими організаціями, але й студентськими ініціативами.
Тут нам також є чим пишатись. В Україні нещодавно пройшла перша міжнародна наукова конференція на тему “Використання психоделічно асистованої терапії в лікуванні посттравматичних станів: міжнародний досвід та перспективи впровадження в Україні”. Це великий крок вперед для нашої країни, особливо враховуючи реалії війни та неймовірно велику кількість людей з посттравматичними стресовими розладами.
ЩО РОБИТИ
Звісно, починати треба з початку. Ніхто не говорить про те, щоб швиденько переробити навчальну програму та впровадити в освітній процес з першого семестру першого року навчання предмети по типу “Психоделіки 1.0”.
Та й чи треба це насправді?
Що точно не завадить – розширювати горизонти людей, що навчаються у ВНЗ.
Який тут міг би бути перший крок? На мою думку, правильна відповідь лише одна: робота з викладачами. Адже навіть якщо прямо зараз без ніякої попередньої підготовки зробити обов’язковим модуль про психоделіки в програмі предмету “Психофармакологія” та розгляд психоделічно-асистованої терапії під час вивчення предмету “Основи психотерапії”, ситуація не сильно покращиться, якщо не сказати погіршиться.
Освіта – це, окрім суто технічних моментів, закладення фундаменту сприйняття певної галузі. Усі ми знаємо ще зі школи, що немає нічого гіршого, аніж вчитель або викладач, якому не цікавий власний предмет. Як мінімум, це не допомагає сформувати інтерес до цього самого предмету. Як максимум, формує відразу до нього.
Про психоделіки та психоделічно-асистовану терапію потрібно говорити. Говорити найперш з тими, хто ще не знає, але кому було б цікаво дізнатися. Потім уже з тими, хто знає (щось), але має купу упереджень (в тому числі через недостатню кількість інформації).
Потрібно говорити чесно та відкрито, враховуючи не тільки переваги, але й недоліки; розглядати не лише успішні кейси, а й можливі труднощі та проблеми.
Так формується цікавість та довіра.
ВИСНОВКИ
Підводячи підсумки, можна сказати, що все насправді не так вже й погано.
На щастя, наша країна стає все більш і більш відкритою до нового, позбувається стигматизації та переданого нам у спадок від радянського союзу упередженого ставлення до теми психоактивних речовин та змінених станів свідомості.
Потрібно лише рухатись далі. До перемоги, до “щасливої України майбутнього” та до того, щоб українська освіта була престижною та бажаною у всьому світі.
Comments