UK
Станіслав Гібадулін народився та виріс в Кишиневі. У 2013 році створив відому у Молдові праворадикальну організацію Scutul Social, де керував рейдами проти педофілів і вуличних наркоторговців. Його ставлення до психоактивних речовин було вкрай негативним.
Коли в Україні почалася війна, переїхав в Київ та пішов добровольцем на схід, де отримав позивний Хітмен (вбивця — англ.). Отримав три тяжкі поранення, після кожного повертався на фронт. Ці події залишили глибокий відбиток на психіці Стаса. Діагноз посттравматичний стресовий розлад, депресія, безуспішне лікування. Але сміливий крок спробувати психоделічну терапію докорінно змінив його життя. Зараз Стас навчається на юридичному у київському Університеті ім. Шевченка, хоче вступити до лав антикорупційної прокуратури.
Назавжди пам'ятаю день і час: 22 лютого 2018 о 17:00 ми, вірогідно, потрапили у засідку.
Це було на Світлодарській дузі, ми відстрілювалися. Я і мій друг, близький друг, потрапили під гранатометний обстріл. Ми обидва отримали важкі поранення, я вижив, а він — ні. Його смерть дуже вплинула на моє життя.
Його звали Ілля Сербін. Це настільки впевнена в собі та своїх діях людина, що, перебуваючи поруч із ним, ти реально почуваєшся в безпеці і знаєш, що він робить все правильно. Він за освітою психолог, дуже добре знався на тому, як люди думають, на що вони здатні.
Моя бабуся, антикомуністка, ще в дитинстві пояснила, що таке Росія і хто такий агресор. Коли в Україні почалася війна, ми влаштовували акції на футбольних матчах та під російським посольством. Та зрозуміло, що одними кричалками «путін – хуйло» справі не допоможеш. Як і багато націоналістів з Росії та Білорусі, я одразу вирішив, що поїду воювати.
Весною 2015-го приїхав до Києва, щоб приєднатися до добровольчого полку Азов. Освоївся, вивчив свої перші українські слова, подався навчатись у диверсійно-розвідувальну групу. Потім «Азов» перевели на другу лінію фронту. Я перевівся в батальйон «Київська русь» і вступив до лав ЗСУ.
”
Коли нас вивели з передової, коли ми сиділи в казармі, я божеволів. Тренувався щодня, читав – чим тільки не займався, але все одно дах зривало через відсутність бойових завдань.
Станіслав Гібадулін: психоделічна терапія змінила моє життя за один сеанс
Я бачив, як вилетіла кров із його щелепи – це було критичне поранення яремної вени. Коли мене евакуювали, просив Бога залишити його, а забрати мене. Тому що він кращий за мене. Я дуже любив і шанував Іллю.
Лікарі говорили, що дістали мене з того світу. Поранення головної стегнової вени та артерії, також уламок зайшов у живіт, порізав кишки, зайшов у шлунок та селезінку. Селезінку вирізали, я втратив три літри крові.
Я, звичайно, зараз розумію, що це дурість, але тоді всі думки були про помсту, про те, щоб битися до останнього та померти у бою. Це було моєю мотивацією повернутися, хоча розумів, що на передовій буде складно – те, як я мав харчуватися за призначенням лікарів, дуже відрізнялося від харчування в армії.
Специфіка мого поранення в тому, що кишки виводять назовні, щоб всередині все загоїлося. Сім місяців я так ходив, потім вони зашили мені кишки, дали місяць реабілітації. І за місяць я вже знову був на війні.
У нас така армія: якщо ти скажеш, що все нормально, то ніхто не заперечуватиме. А як ти почуваєшся психоемоційно, чи все в тебе гаразд із «дахом», ніхто не перевіряє. Там взагалі не знають, що таке психолог.
Друге поранення у мене було протитанковою ракетою. Ракета вибухнула за 20 см, мені відірвало пальці. Глянув на руку і подумав: «Добре, що не кисть, а тільки фаланги». Була зима, багато снігу, і я подумав, що шукати фаланги немає сенсу. Ще були осколкові поранення рук, грудей, голови, контузія – я знепритомнів.
Проходив лікування два місяці, і після цього — знову в строю.
Я повернувся, мстився, виконував завдання. І на одному завданні підірвався на міні. Підірвався, але не впав – лишився стояти на одній нозі. Все було як у сповільненій зйомці: у мене був тепловізійний приціл, і я бачив, як з нього повільно полетіла гумка. Як у фільмах! Потім повертаю голову і бачу, як моя нога лежить поряд відірвана. Теж подумав тоді: «Ну, забирати не буду, це не має сенсу». І поскакав на одній нозі до своїх, бо йшов перший як командир відділення.
Ми тоді підірвалися поряд з позиціями сепарів. Це було в лісі, вони почали оточувати нас. Я не хотів гальмувати своїх хлопців, говорив: «Ви йдіть, а я залишусь». Був готовий відстрілюватися до останнього, до смерті, настільки в мене дах поїхав. Але хлопці мене витягли.
Я звільнився з армії і якийсь час провів у військовому шпиталі. Думки про смерть Іллі не відпускали, я постійно відчував провину, тривогу та страх, часто думав про самогубство. А психолог у шпиталі до мене приходить, дає листочок з олівцями і каже: «На, Стасе, малюй. Тобі стане легше».
Були й інші методи – дельфіни, наприклад. Я бачив, за яких умов ті дельфіни живуть, і розумію, що це погані умови. І погано виправдовувати відлов і отаке утримування цих тварин реабілітацією військових, тому що не стане тобі легше від того, що попестиш дельфіна. Я проти такої терапії, вона жорстока, марна.
Ходив на танго – це теж мала бути свого роду реабілітація. Але я не вважаю це якимось дієвим способом подолання ПТСР. Танго, малювання – тепер я знаю, що це ніщо в порівнянні з психоделічною терапією.
Я не знав, що таке ПТСР, не розумів, що зі мною відбувається. Часто кидало в жар, постійна пітливість, постійно хочеться спати, постійна тривога. Думав, шо це якийсь вірус. Згодом почав кашляти і задихатися – часто, по 15 разів на день. Я не розумів, що це панічні атаки. Здавав аналізи на бактерії у горлі, здавав кров. У мене навіть рак підозрювали через високі лейкоцити, але лейкоцити – це через селезінку. В результаті терапевт направила до психіатра.
Психіатр військового шпиталю виписав антидепресанти, я почав їх пити. За три місяці панічні атаки почали приглушуватися. Через півроку симптоми пройшли, але я відчував, що воно десь там глибоко, але є. Та я не психіатр, я не знаю, як правильно. Сказали пити пігулки – я п'ю.
Через рік лікар каже «можеш потихеньку злізати з антидепресантів». Це було літо 2021 року, я закінчив перший курс університету, і мені було дуже складно. Когнітивні функції дуже падають із ПТСР. От наприклад, починаю читати книгу, читаю її п'ять хвилин, і ніфіга не розумію, бо думки зовсім в іншому місці. І через ці п'ять хвилин я засинаю через втому. Психіка просто не справлялася.
Почалося літо, я більше не на антидепресантах. В серпні мав розпочатися другий рік навчання. Чи то 24, чи то 27 серпня я починаю кашляти. Кашляти і задихатися. І я розумію, що це не застуда і не вірус. Дзвоню психіатру: «Агов! Чому знову? Що робити?» Виявляється, осінь, загострення. Що з цим робити? Знову пити антидепресанти.
Купив антидепресанти, знову. Новий рік в університеті – немає інтересу, не вистачає сил. З кожним днем все гірше і гірше – панічні атаки траплялися навіть з Пароксетином (Пароксетин – антидепресант із сильною протитривожною дією, селективний інгібітор зворотного захоплення серотоніну – прим.ред.).
Я дуже хотів нормально вчитися, тож почав шукати можливість лікувати ПТСР. Думав лягти до шпиталю, навіть записався. Склалося інакше. Подруга розповіла про особливу методику та познайомила з практикуючим терапевтом. Ми почали спілкуватися, він здався дуже впевненим у собі, дуже спокійним. І це нагадало мені про Іллю. Я, звісно, зацікавився.
Я англійську трохи розумію, тому прийшов додому, відкрив інтернет, почав читати статті про псилоцибін. І, дійсно, багато вчених, дуже багато інформації, зокрема і про те, що FDA (Food & Drug Association — прим. ред.) визнало це проривною терапією у роботі з ПТСР та депресіями. Я прочитав усе і зрозумів: інформація достовірна, не якась фігня.
Я сказав, що готовий. Але таки зателефонував своєму психіатру і запитав, що він знає про таку методику. Він сучасний хлопець, а не якийсь совковий дурень-консерватор. Сказав: «Так, я чув про таке, але я також чув, що це небезпечно. Ти можеш просто не вийти із цього стану». Трохи налякала ця відповідь, але все ж пішов. Ну бо шо мені втрачати?
Почалося все з перших відчуттів – судини ніби почали стискатися, було чутно серцебиття. Мене це почало трохи лякати. Але терапевт зміг швидко налагодити все. Я відчув його емпатію, що він мені не хоче поганого. Він сказав: «Я вірю, що ти зможеш. Ти воїн. Ти сильний». І це дало сильний поштовх піти назустріч цьому всьому.
Ми торкалися різних питань, але моїм головним запитом було почуття провини за смерть Іллі. Я розумів, відчував, що у цьому найбільша проблема. Під час терапії я зміг зрозуміти, усвідомити та прийняти, що звинувачувати себе не потрібно. Що в цьому немає сенсу. Взагалі. Жодного.
Неймовірно виросли когнітивні функції: міг читати цілий день і не втомлюватись. Я не пив антидепресантів. У мене зникли панічні атаки. У голові все наче вирівнялося! Я почував себе дуже добре і за тиждень, і за два, і за три. Пішов до зали, пішов на бразильське джиу джитсу, почав бігати.
Щодня у мене були тренування, але не було панічних атак. Відчувалося як диво, як щось неймовірне. Я розумів, що те, що антидепресанти не могли дати, дав псилоцибін. А точніше, психоделічна терапія.
”
Повертаю голову, дивлюсь і бачу, як моя нога лежить поряд відірвана. Теж подумав тоді: «Ну, забирати не буду, це не має сенсу»
”
Я часто думав про самогубство, а психолог у шпиталі до мене приходить, дає листочок з олівцями і каже: «На, Стасе, малюй. Тобі стане легше»
”
Можна сказати, що після війни держава залишила мене наодинці з ПТСР.
”
Зараз я розумію, що сенс був у тому, що ти п'єш антидепресанти, але за цей час сам маєш якось вирішити свої проблеми у голові.
”
«Ну, ти знаєш, я займаюся психоделічною терапією». У мене одразу очі по п'ять копійок: «Що? Психоделічною терапією? Як це?» Каже: «Я лікую псилоцибіновими грибами, є така методика у світі. Науковці довели, що це дуже крута методика. Наразі вона проривна, за кордоном так лікують ПТСР, депресії»
”
Я почував себе дуже добре, але боявся втратити цей стан. Минув тиждень, і все було гаразд.
